Коли тобі двадцять, ти любиш пити комбучу, кататися на електросамокаті і сидіти в тіктоку. Але українські двадцятирічні набирають воду у відра і сидять із батьками в темряві при свічках. На відміну від інших поколінь в Україні, більшість двадцятирічних переживають таке вперше, пише ВВС Україна. «На балконі завжди буде пляшечка води», — говорить мені одна молода українка. Маргарита, 20 років, студентка: «Ніхто не гарантує, що їжа буде завжди» Через війну Маргарита Кедринська повернулася з Києва до батьків у Радивилів Рівненської області. Коли ми почали спілкуватися, вона почувалася привілейованою через те, що завжди мала світло, та коли ви це читаєте, у жінки вже почали вимикати електрику. Ярослав, 26 років, аналітик в ІТ: «Ми розуміємо, заради чого це терпимо» Але Ярослав Буц із Києва розповідає, що й не мусив особливо адаптуватися. Він живе поруч із лікарнею, завжди має електрику. Олександра, 21 рік, менеджерка: «Я стала сильнішою» І в Україні вже є молоді люди, які не тільки вміють вижити в умовах війни, але й підтримують близьких у таких ситуаціях. Одна із таких молодих українок — Олександра Істоміна із Лисичанська, для якої відсутність води й електрики під звуки вибухів — це спогад дитинства.
«Коли довкола вибухи, варення на полиці набуває здатності заспокоювати», — пише інша.
Щоб зрозуміти, як блекаути в Україні вплинули на людей, які виросли з ґаджетами в руках, треба було застати їх зі світлом і звʼязком. Потрібно було й самій опинитися у таких умовах.
Коли це стало можливим, зʼясувалося, що пристосування до побутових труднощів — далеко не головна зміна, яка вже торкнулася цього покоління.
«Коли чуєш новини про віялові відключення, відчуваєш страх і бажання максимально підготуватися. Хочеш одразу набрати воду і вже не думаєш, що у тебе буде розряджений ноут», — пояснює вона.
Таке мислення зʼявилося у жінки через війну. Вона вирішила зимувати з батьками, тому що у приватному будинку є своя вода, для опалення батьки купили дрова, а з літа готові консервації, картопля, морква.
«Я була постійно проти закаток і городів, завжди сперечалася з мамою, але тепер я так не думаю», — каже Маргарита.
Коли почалася війна, вона зрозуміла, що ніхто не може гарантувати, що їжа буде завжди. Побачивши, як інші втратили їжу і воду, жінка почала запитувати себе, що вона може зробити тут і зараз, щоб наступне покоління «могло мати вітер у голові»?
Маргарита підсумовує: «Мені здається, що зараз усі ми виростемо швидше, ніж повинні».
Вона — одна із багатьох, чий спосіб життя змінився найбільше, адже її однолітки виросли в суспільстві з мінімумом обмежень і заборон, коментує Маріанна Ткалич, професорка психології і директорка дослідницької лабораторії «Рейтинг Лаб», яка спеціалізується на психології та соціології.
Жовтневе дослідження психологічних маркерів війни соціологічної групи «Рейтинг» показало, що наймолодші опитані потрапили до групи ризику: вони почуваються виснаженими і демонструють нижчий рівень життєстійкості.
Водночас у молоді менші потреби, краща гнучкість і більше енергії, щоб пристосовуватися до складних умов, додає Маріанна Ткалич. І в липневому опитуванні іншої організації — Київського міжнародного інституту соціології — молодь вище за інші групи оцінювала свою адаптованість до сучасних обставин.
Через повномасштабне вторгнення Росії він склав собі пів рюкзака їжі, та під час нашого інтервʼю зʼясував, що більшість запасів саме час поповнити або оновити. У березні через війну він уперше в житті створив собі фінансову подушку безпеки.
«Моя реакція на новини про віялові відключення була з матом у бік рашистів і розумінням у бік співвітчизників», — говорить чоловік.
Він переконаний: усі розуміють, заради чого варто це терпіти — «щоб імперіалістична ідея російської домінації над регіоном уже не була до нас причетною».
Ярослав не дуже песимістично сприйняв інформацію про «холодну зиму», тому що в нього й раніше не було сильного опалення. Він розповідає, що давно замінив вікна і купив обігрівач, а цього літа допоміг батькам зробити те саме.
Натомість останнім часом чоловік почав готувати вночі або в робочі години, щоб зменшити навантаження на систему. Він говорить, що до повномасштабного російського вторгнення не особливо звертав увагу на рекомендації влади, але тепер стараєтьcя робити те, що в його силах.
Чоловік розповідає, що на другий-третій місяць війни у нього змінилося ставлення до України: якщо раніше він розглядав ідею переїхати, то тепер бачить тут майбутнє.
«Зараз я розумію, що Україна не буде йти шляхом, яким вона могла би йти під егідою Росії. Тож мені приємно бачити, куди рухається наша країна, і допомагати цьому».
Економія електрики — один із виявів його солідарності.
Маріанна Ткалич із «Рейтинг Лаб» зауважує, що внаслідок війни у багатьох українців — не лише молоді — зник комплекс меншовартості, зʼявилася гордість за свою країну і відчуття причетності до неї.
Опитування інших організацій також показують, що навіть під час війни молодь сповнена віри в Україну.
Наприклад, респонденти у віці 18-29 років більш оптимістично за старших оцінювали як українську історію, так і впевненіше дивилися на майбутнє України. Це зафіксувало серпневе опитування Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва і соціологічної служби Центру Разумкова.
Професорка психології зауважує, що багато українців уже адаптувалися до складних умов і перейшли до посттравматичного зростання.
«Цей стрес — дуже тривалий. Це покращує навички виживання, взаємодії, впливає на формування світогляду та цінностей», — стверджує вона.
Ткалич сподівається, що такий досвід сформує у молоді більшу відповідальність щодо себе й оточення, а також розуміння цінності життя.
«Якщо війна завершиться відносно швидко перемогою України (тим, що суспільство сприйматиме як перемогу), вони зможуть створювати кращі спільноти, краще взаємодіяти і краще допомагати один одному», — припускає експертка.
Вона ділиться, що 24 лютого вже знала, чого чекати далі, і допомогла друзям підготуватися.
Родина переїхала до Києва після повномасштабного вторгнення Росії. Перший досвід виживання без світла і газу припав на підлітковий вік жінки. Олександра розповідає, як влітку 2014-го вони готували їжу на багатті у дворі багатоповерхівки.
«Ми виходили всім підʼїздом, ставили мангал і дрова. Також заварювали чай. Нам привозили технічну воду, або ми йшли до скважин. Мені тоді було 14 років, і нам дуже пощастило, що це було влітку й не було холодів».
Для Олександри то був великий досвід, який тепер перегукується із сучасністю. Спочатку її родина спокійно сприйняла новини про віялові відключення і намагалася зменшити власне споживання.
Але тепер, коли постійно немає світла й інших умов цивілізації, стає справді важко, говорить моя співрозмовниця: «це виживання».
Тому вона з батьками весь час поновлюють запаси технічної води, мають їжу, що не псується, і регулярно заряджають прилади. Оскільки тато Олександри служив в армії, і йому були потрібні ліхтарики різного розміру, то у кожного члена сім'ї є власний налобний ліхтарик.
На фоні інших новин в Олександри є повне прийняття таких обставин: «Ну добре, тепер будемо жити так,» — підсумовує вона.
Жінка аналізує, що раніше таке мислення не було їй притаманним, але з початку війни це переросло у спосіб життя.
«Мабуть, можна було би засмучуватися і казати, що я би хотіла проводити двадцятиріччя інакше, але ти намагаєшся не реагувати на те, чого не можеш змінити».
Цей період вона називає «повною трансформацією особистості» і припускає, що вже стала сильнішою людиною.
Після масованих ракетних атак Росії на українську енергетичну систему «практично не залишилося» неушкоджених ТЕС, ГЕС та вузлових підстанцій, повідомив голова «Укренерго» Володимир Кудрицький.
Кремль називає знищення української критичної інфраструктури наслідком «небажання української сторони виходити на переговори».
Внаслідок ударів по енергетичній інфраструктурі життя мільйонів людей в Україні опиниться під загрозою, заявили у Всесвітній організації охорони здоров'я.
«Ніхто не гарантує, що їжа буде завжди». Як війна змінила українську молодь
